За минулий тиждень у багатьох країнах світу пройшли численні виступи й кампанії за свободу слова, преси та інформації. Власне Міжнародний день свободи преси - нагода порозмірковувати над проблемами з додержанням цього права, виходячи за рамки конкретної держави - почали відзначати після проголошення 3 травня 1991 року Віндхукської Декларації про сприяння розвитку незалежної і плюралістичної африканської преси.

Свобода преси – це похідна від фундаментального принципу свободи висловлювання та інформації, закладеного в Європейській конвенції з прав людини. Стаття 10 Конвенції передбачає: «Кожна людина має право на свободу виявлення поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів». Право це визнане усіма міжнародними основоположними документами про права людини, як от Всезагальною декларацією прав людини та Міжнародним пактом про громадянські та політичні права.

Проблема дотримання права людини на свободу висловлювання та на інформацію, на жаль, по-різному інтерпретується в різних країнах, а міжнародні організації борються за дотримання прав журналістів. Так, в 22 державах, за звітами неурядової організації «Репортери без кордонів», глава держави очолює структуру, якій підзвітні усі державні засоби масової інформації. 125 журналістів ув’язнено в 2008 році, і число жертв серед працівників медіа – заручників, ув’язнених і вбитих - зростає з кожним роком.

Серед політичних лідерів - ворогів журналістів знову названо Володимира Путіна. Лауреати премії ім. Сахарова 2009 року, російські правозахисники Людміла Алєксєєва, Олег Орлов та Алєксандр Ковальов, перебуваючи в європейській столиці, неодноразово закликали європейських політиків: в діалозі з Росією, ставте, будь-ласка, питання про права людини на перше місце, попереду енергетичної безпеки. Тоді ж було вшановано пам’ять Анни Політковської та інших російських журналістів – жертв режиму.

23 квітня організація «Репортери без кордонів» надіслала тривожного листа на ім’я міністра внутрішніх справ України Анатолія Могильова, прохаючи останнього «звернути увагу на погіршення ситуації з дотриманням права на інформацію» в нашій державі через «зростання за останні місяці числа арештів та залякувань репортерів традиційних та електронних ЗМІ».

Новообраний Президент України, виступаючи перед депутатами ПАРЄ в Страсбурзі, обіцяв, між іншим, сприяти дотримуванню права на вільну пресу, ще й додавши насамкінець, буцімто «розповідає це все» не тому, що оповіді такі милі слуху європейським демократам, а тому що своїх обіцянок завжди дотримується. А тим часом Україна ще не потрапила до червоної зони на мапі «Репортерів без кордонів», втім маємо перші тривожні дзвони. Наступного дня після виступу Віктора Януковича в стінах РЄ РБК направили відкритого листа вже особисто президенту України. На даний момент організація висловлює свою підтримку журналістам каналів 1+1 та СТБ, що виступили проти спроб політичної цензури.

Звісно, можна рівнятися на режими – хижаки для свободи висловлювання й вільної преси й тішитися, що ще у нас відносно все гаразд. Не те що в країнах, де в розпалі військові конфлікти або ж при владі тиранія. Зрештою, так має здатність аргументувати і демократична Європа.

Сама Франція, батьківщина всесвітньої організації , що бореться за права журналістів, опинилася на 35 сходинці в 2008, й уже на 44 – у 2009 році – найгірше місце відколи існує така класифікація, тобто з 2001 року. При чому ситуація різко погіршилася з приходом до влади президента Ніколя Саркозі. Найбільша проблема свободи слова у Франції – це ЗМІ у власності крупних медіа-груп, чиє високе керівництво тісно товаришує з Президентом Республіки.

Ельза Відал, керівник департаменту «Європа – Центральна Азія» організації «РБК» наводить приклад Le Figaro та недопуску у друк критичних матеріалів про те, як Франція озброює Росію, продаючи останній військові кораблі Mistral, на тлі вибухової ситуації в Абхазії та Південній Осетії. Журнал Le Figaro належить такий собі групі Lagardère, що об’єднує ряд підприємств у сфері видавництва та ... озброєння!

Інший ганебний приклад конфлікту захищених державою крупних бізнес-інтересів та свободи слова та інформації – затримання французьких журналістів в Нігерії : останні цікавилися справами компанії «Areva».

На жаль, статус демократичної держави не гарантує дотримання права на свободу ЗМІ. В демократичній Європі захисники свободи слова б’ють на сполох, оцінюючи ситуацію в Італії. Прем’єр-міністр Сільвіо Берлусконі мало теж не потрапив до списку ворогів свободи слова. Останні ініціативи медіа-магната і політичного лідера країни мають на меті повністю контролювати інтернет-телебачення.

Цензура в кібер-просторі на фоні бурхливого розвитку електронних ЗМІ – це взагалі тема окремої дискусії. Адже не лише в країнах із диктаторським режимом, але й у тій же демократичній Європі спроби контролювати кібер-простір викликали різку критику суспільства, до такої міри, що до Європейського парламенту навіть увійшов представник від шведської Партії Піратів.
Що ж каже з приводу права на свободу ЗМІ Європейський Суд з прав людини?

Суд розглядає справи про порушення прав свободи преси в контексті 10 статті Конвенції. За словами юрисконсульта ЄСПЛ Вінсента Берже, тут ЗМІ та неурядові організації знаходяться на одному щаблі. Юрисдикція Суду поширюється на 47 країн-членів РЄ. Що ж до інших держав – то питання про свободу медіа в судовій практиці постає лише в тому випадку, коли йдеться про екстрадицію особи, що є журналістом, до країни, що не є членом РЄ, і де цю особу можуть піддати тортурам та утримувати в умовах, принизливих для людської гідності, чи таких, що становлять небезпеку для його здоров`я та життя.

Слід зазначити, що тлумачення права на вільне висловлювання в сенсі свободи преси здійснило значний поступ завдяки практиці Європейського Суду з прав людини. За рішеннями Суду за останніх років, право на вільне висловлювання та на інформацію в частині свободи преси розповсюджується також і на захист джерел інформації журналістів. Такого висновку дійшов Суд у своєму рішенні від грудня 2007 р. в справі "Тіллак проти Бельгії".

Крок до цього зроблено ще в 1999 році у справі Фрессо і Руар проти Франції, хоча і в обережнішій формі. Незалежна сатирична газета Le Canard enchaîné опублікувала на шпальтах податкові декларації керівника компанії Пежо, що свідчили про зростання зарплати останнього, в той час як працівникам відмовлено в збільшенні оплати праці. Полеміку, що точилася в основному щодо легальності одержаних ксерокопій та порушення конфіденційності, припинено вироком Суду. Не висловлюючись безпосередньо про джерела інформації, Суд постановив: «Свобода висловлювання затосовується не лише до сприятливої, необразливої та індиферентної «інформації» чи «ідей», а й для таких, які вражають, шокують чи непокоять: в ім`я плюралізму, толерантності, відкритості, без яких не буває "демократичного суспільства».

Не слід забувати, що право на свободу висловлювання та інформації невіддільне від обов`язків та відповідальності (2 пункт статті 10 Європейської Конвенції). Деякі тексти міжнародних організацій рекомендують журналістам певний код поведінки щодо висвітлення тих чи інших питань. Резолюція ПАРЄ 2008 року про європейську міграційну політику, наприклад, містить положення про те, що працівники ЗМІ повинні висвітлювати "позитивний" образ імміграції.

На думку шеф-редактора франко-німецького і європейського телеканалу АРТЕ Марко Нассівери, проблема сьогодні в тім, що всі журналісти роблять одне й те ж. Як не парадоксально, та, володіючи потужним свідомотворчим потенціалом у суспільстві, медіа часто-густо пропонують громадьскості ті сюжети, яких вимагають останні, рідко намагаючись запропонувати "інакшу" точку зору, інший погляд.

Іванна Піняк

Джерело: УНІАН Права Людини

  Версія для друку

  Лінк на e-mail